Зірки команди 75-го. Олег БЛОХІН

Минуло сорок років із дня першої перемоги «Динамо» в єврокубках.

Кубок володарів Кубків 1975 став історичним не лише для динамівців. Ця перемога сприймалася тоді як досягнення всього нашого футболу у виконанні, безумовно, найкращою футбольною командою країни того часу. Серію інтерв'ю з творцями тієї перемоги ми продовжуємо розмовою з Олегом Блохіним.

-Чи відчували ви на початку 1975, що цей рік буде особливим, неповторним?

- Неповторним для діючого футболіста є кожен рік, поки він грає у футбол. Напевно, це добре, що тоді, у двадцять два роки, я ще не розумів справжнього значення того, що ми зробили. Були впевненість у своїх силах, бажання перемагати. І, звичайно, удача. Без неї нікуди. Це футбол: м'яч може один раз відскочити не туди - і сезон пропав. Вочевидь, того року ми заслужили, щоб м'яч влучав туди, куди ми його відправляли... У попередньому, 1974-му році, ми виграли все, що могли - і чемпіонат СРСР, і Кубок країни. Майже у повному складі запрошувалися до збірної.

- Збірна і київське «Динамо» стали практично одним цілим. Як це виглядало зсередини?

- Саме життя, гадаю, до цього призвело. У сезоні 1974 гравець «Динамо» практично на кожній позиції був найсильнішим у країні. Це було видно всім, цього не можна було обійти. «Динамо» чи не в повному складі залучалося до збірної, де команду готував інший тренер. Вирішили, що буде простіше, якщо тренувальний процес у збірній і в «Динамо» буде об'єднано. І все це прийняли як належне: адже Лобановський і Базилевич, які прийняли збірну СРСР, були тоді найкращими тренерами країни. То був унікальний випадок, який навряд чи повториться. Той склад «Динамо» збирався не для виступів за збірну. Так склалося, що група гравців «Динамо» вийшла в той рік на дуже високий рівень, виявившись сильнішими за всіх. І збірна була як би «в навантаження». Це вже потім стали планувати підготовку з урахуванням того, що «Динамо» - базовий клуб, гравців стали запрошувати з урахуванням інтересів збірної...

- Чим «Динамо» зразка 1975 відрізнялося від інших команд?                                 

- Роботи було більше. Доводилося грати удвічі частіше, та й відповідальність у нас була не та, що у команд, які боролися за місце в середині таблиці. Іншого місця, крім першого, для нас не існувало. Так було, коли я прийшов у «Динамо», так залишилося, я гадаю, і тепер. У цьому, по-моєму, є унікальність команди. Іншої такої більше немає.

- Ким ви і ваші товариші по команді почувалися у футбольній Європі, враховуючи, що перехід до іноземного клубу тоді був неможливий?

- Це зараз може прозвучати старомодно, але ми дійсно відчували себе за кордоном представниками своєї країни, свого народу. Потрапляючи на кілька днів в інший світ, в інше життя, ми намагалися показати цьому світові, що і ми чогось варті, що люди, не зі своєї вини знаходяться за «залізною завісою», нічим не гірші, а в чомусь навіть кращі. Ми відчували, що за нас уболівають мільйони, цього почуття не передати словами. Про перехід до іноземного клубу, про вигідні контракти навіть думати сенсу не було. Та й часу для цього не залишалося.

- Якими були стосунки з уболівальниками? Як це впливало на ваше життя поза футболом?

- Життя поза футболом майже не було. Коли у вільний від тренувань і зборів час виходили в місто, нас впізнавали майже всі. У тому віці це було приємно. Увага до нас була поважною. Тієї прірви в матеріальному плані, яка є зараз між зірками спорту і простими людьми, тоді не існувало. Ми жили у звичайних квартирах, їздили у звичайних автомобілях, були в побуті як усі, ну сувенір з-за кордону привезеш - і все. Було, що розповідали і про нас усілякі казки, але всі розуміли, що це вигадки. Преси та телебачення тоді було в багато разів менше, тому люди усю увагу до футболістів віддавали на стадіоні. Вболівальники старші за віком кричали на нас з трибун, як на дітей. Простіше все було, сердечніше.

- З висоти життєвого досвіду, що б ви зробили в 1975 році не так?

- Мені гріх скаржитися на долю. Стати в неповних 23 роки найкращим футболістом Європи вдається далеко не кожному.

То був гарний час, в якому вже не можна нічого змінити, тому що він минув. І мене двадцятитрирічного вже ніколи не буде. А якщо ми згадуємо сьогодні саме той рік, а не інший, значить, я тоді робив усе правильно!

- Коли ви відчули, що увійшли в історію, стали зіркою футболу, гордістю нації?

- Усі ці історії про зірок і видатних особистостей створюють журналісти, письменники, режисери... Життя людини однакове, хоч зробив він щось, хоч ні, хоч видатний, хоч невідомий. У мене в житті були і є ті ж проблеми, що й у всіх. Я настільки рано став знаменитим, що вже забув, як можна жити, коли тебе не впізнають на вулицях, не просять автограф або інтерв'ю. Сприймаю це як належне і на свою «зірковість» не відволікаюся.

- Якби можна було повернутися в один із днів 1975, який день ви б обрали для себе?

- Увесь 1975 був напрочуд вдалим. Цей рік пролетів для мене і для всієї команди як один щасливий день. Таким і залишився в пам'яті назавжди.

Зірки команди 75-го. Леонід БУРЯК

У рамках циклу «40 років великим перемогам» легендарний динамівський півзахисник Леонід БУРЯК розповідає про два півфінальних матчі Кубка Кубків проти ПСВ.

Київське «Динамо» тих часів являло собою дуже майстерних футболістів, ці люди були майстрами футболу. Це все одно, як зараз «Баварія» або «Барселона», про які коментатори кажуть, що вони наблизили футбол до мистецтва. Так само було й тоді. На стадіонах збиралися по сто тисяч людей із середньою відвідуваністю на центральному стадіоні по 80 тисяч глядачів. Люди готові були платити гроші, лише б потрапити на футбол. І це було видовище, тому що так просто, без видовища, на стадіон людей не заманиш.

За ПСВ грало доволі багато хороших футболістів – брати Керкхоф, Едстрем. Але м'ячі, які «Динамо» забило, були логічними, була перевага. І все ж таки грати на одному рівні з такими командами доволі складно.  У них були доволі сильні футболісти, які добре проводили контратаки. За сім хвилин до кінця гри Керкхоф утік віч-на-віч із воротарем, але не забив.

В Ейндховені була важка гра, ми поступалися. Рахунок був уже доволі комфортним для них. Але коли я вийшов на поле та забив м'яч, усе практично закінчилося.

Не знаю, що було б, якби ми не забили цей м'яч. Із тією перевагою, що вони мали, та враховуючи те, як грав Едстрем проти Решко, могло бути все що завгодно.

Лобановський випереджав час. Трошкіна він зробив крайнім захисником, хоча в інших командах він грав півзахисника. У нього був навик гри на атаку, хороше виконання, хороша швидкість, хороші передачі. Те ж стосується й Матвієнка. І всі, хто опинявся на фланзі, зобов'язані були виконувати ці передачі, а ті гравці, які перебували на протилежному фланзі, мали завершувати ці передачі. Все це було доведено до автоматизму.

Можливо, мій гол був нелогічним, враховуючи те, що я за свою кар'єру забив небагато м'ячів головою, але, тим не менше, цей гол був ефектним, красивим, він був у такт. Хороше виконання й під час передачі, й під час удару. Цей гол зняв усю напругу, після нього всі зрозуміли, що ми вже у фіналі.

Історичній перемозі у Кубку володарів Кубків - 40 років!

Історичній перемозі у Кубку володарів Кубків - 40 років!

14 травня 1975 року...

Ми чекали на цю перемогу – останню, найважливішу, вирішальну. Без неї, без виходу на пік вершина не була би підкорена. Її було взято, ефектно, красиво, й, що не менш цінне, штурм був продуманим, відпрацьованим до дрібниць, а не спирався лише на стихійний порив.

Заголовки звітів швейцарських газет рясніли після фіналу захопленими епітетами та барвистими компліментами. «Динамо» (Київ) у весь голос заявило про себе на всю Європу, гру команди змогли оцінити мільйони телеглядачів, адже матч із Базеля транслювався на 32 країни Європи, а для потужного корпусу преси фінал виявився одкровенням.

Близько 200 журналістів з усієї Європи висвітлювали цей знаковий для нас поєдинок. Не буде перебільшенням сказати, що вирішальна гра зусиллями динамівців стала знаменною подією в історичному літописі «біло-синіх». «Легенда, відповідно до якої гравці «Динамо» діють як роботи, сліпо копіюючи один і той ж варіант, перестала існувати. Її поховали офіційно й остаточно на стадіоні «Санкт-Якоб». Ті, хто були там, спостерігали це наживо, інші могли переконатися по телебаченню», – ось резюме газети «Трибюн», виділене жирним шрифтом.

Газета «Ля Сьюїсс» констатувала: «Одна команда була на полі в цьому матчі й показала гру, яку швейцарці давно вже не бачили. З такою грою, що була представлена нашим глядачам динамівцями в середу, важко назвати їм зараз у суперники клуб, здатний того дня встояти».

До матчу в базельському готелі «Інтернасьональ», де зупинилася наша команда за два дні до фіналу, здивувала обстановка.

Дуже вже вона, здавалося, була спокійною, розважливою, діловитою. Не видно було напруженості, зазвичай характерної для періоду підготовки й до куди менш важливих зустрічей. І це незважаючи на те, що троє провідних гравців киян приїхали до Базеля з травмами: Мунтян, Онищенко, Блохін, а ще один талант – Веремеєв – пропускав зустріч через дискваліфікацію. Прикро й образливо було кожному з них ось так увесь рік пробиватися до мети, бути вже на порозі перемоги й раптом потрапити до складного становища.

Після поєдинку й Блохін, й Онищенко отримали від ЗМІ найліпші відгуки. Газета «Бунд» навіть присвятила одну з глав свого звіту нашому лівому крайньому, назвавши її «Блохін – вищий клас!». Блохін не лише забив гол, третій за ліком, але й надав чимало яскравих фарб та видовищності цій зустрічі.

Цікаво, що у швейцарській пресі ніде навіть не прослизнуло повідомлення про травми наших гравців, бо тренери не вважали за потрібне та корисне повідомляти про це закордонним журналістам. Вони не хотіли ні на що посилатися, вони хотіли виграти. Валерій Лобановський та Олег Базилевич «страхувалися» іншим шляхом, так, як і потрібно, – вони зробили все, щоб склад був бойовим, гра – максимального рівня, а перемога – переконливою.

Чергуючи спокійні дії з вибуховими, змінюючи швидкості та темп, динамівці незалежно від того, в якому ключі грався той або інший відрізок, не втрачали одного – м'яч здебільшого перебував під їхнім контролем.

До перерви при втраті м'яча слідував швидкий відхід назад, перекривалися в полі всі важливі ігрові сектори. Навіть середня зона блокувалася повністю. Ось і так склалося, що улюблена комбінаційна некваплива гра в центрі «Ференцвароша» обривалася з перших ходів.

Ніби придивляючись до суперника за неквапливої гри, кияни раптом, збільшивши темп, рвалися до атаки, й їхні рейди були глибоко проникаючими, напрочуд глибокими. Можна згадати, як із 4-ї до 6-ї хвилини, після спокійного початку, піддавали угорські ворота обстрілу Трошкін, Буряк, знову Трошкін. Наш суперник найбільш прискіпливо наглядав за Колотовим та Блохіним. Обидва вдало використовували цю обставину, полегшуючи маневри іншим.

На 17-й хвилині гостро та синхронно зіграли Блохін та Онищенко: перший дав пас, другий завдав удару. І пас, і удар були бездоганними. Засмучений воротар угорців Геці дістав м'яча з сітки.

Мабуть, не варто стверджувати, що гол зламав відразу гравців «Ференцвароша». Швидше він показав інше: продемонстрував і глядачам, і учасникам матчу, яке співвідношення сил. На цій різниці неодноразово наголошували кияни своєю бездоганною в цьому матчі, тонкою та продуманою грою. Але тоді, після гола, на ній наочно наголосили спочатку прорив Блохіна до штрафного майданчика, а потім широка гра динамівців по всьому фронту атаки.

Після першого гола глядачі на стадіоні «Санкт-Якоб», в більшості своїй нейтральні, стали явно симпатизувати нашим футболістам. Потрібен був другий гол, і його забив Онищенко: змістившись з правого флангу в центр, з лівої ноги прицільно б'є в «дев'ятку». Геці захоплений зненацька – 2:0.

«Після перерви єдиним суперником радянської команди була... вона сама», – таке несподіване резюме зробив оглядач газети «Ля Сьюїсс» Ж. Антуан. – «Гравці могли піти в тотальну атаку, але, точно оцінивши обстановку, чергували удари паузами. Але й за такої гри, коли яскраві атакуючі ходи змінювалися спокійними діями, високий клас динамівців проявився доволі яскраво». У всіх звітах незмінно відзначалося, що на публіку випало достатньо багато хорошого, красивого футбольного видовища.

Це справді так. Можна ще раз згадати, як у другому таймі раз за разом ефектно здійснював свої рейди Блохін, як енергійно проривалися кияни до штрафного майданчика суперника, підтримані півзахисниками Коньковим, Трошкіним та Мунтяном, як ювелірно працювали з м'ячем Буряк та Онищенко.

Третій м’яч міг опинитися у сітці й на 54-й, і на 56-й, і на 59-й хвилинах. Били по воротах Блохін, Коньков, Буряк, Онищенко, й, нарешті, він влетів до сітки на 66-й, коли Блохін після передачі Мунтяна, немов навмисно підкреслив, що його рейди не лише ефектні та красиві, але й результативні, – у цьому їхній сенс. Обігравши трьох угорських захисників, він влучним ударом точно виконав удар – 3:0.

Рахунок міг зростати й надалі, гострих ситуацій киянами було створено чимало, вистачало й ударів, але й без четвертого гола перемога виглядала беззаперечною, блискучою, переконливою.

Біля наших воріт за всю зустріч виникли лише три-чотири загрози, у всіх випадках безпомилково зіграли Рудаков та його партнери по лінії оборони.

А потім був церемоніал, короткий, але значний. На поле вийшов оркестр, команди вишикувалися перед центральною трибуною, й президент УЄФА Артеміо Франкі передав до рук Віктора Колотова великий срібний Кубок та маленьку коробочку з золотою медаллю. З тих часів минуло вже цілих 40 років, але імена кожного з футболістів київського «Динамо», які завоювали вперше в історії нашого клубу єврокубковий трофей, назавжди залишаться в яскравому літописі команди, без якої нам не жити!

Кубок володарів Кубків УЄФА 1974/75. Фінал

14.05.1975. м.Базель. Стадіон «Санкт-Якоб». 30,000 глядачів

«Динамо» (Київ) – «Ференцварош» (Будапешт, Угорщина) – 3:0 (2:0)

«Динамо»: Рудаков, Трошкін, Фоменко, Решко, Матвієнко, Мунтян, Коньков, Буряк, Колотов (к), Онищенко, Блохін.

«Ференцварош»: Геці (к), Мартош, Патакі, Медьєші, Юхас, Роб, Сабо, Нілаші (Онхауз, 60), Мате, Муха, Мадьяр.

Голи: Онищенко (17, 39), Блохін (66).

www.fcdynamo.kiev.ua

www.veteranyfcdk.org

Вітаємо з 27 чемпіонством!

Громадська організація "Ветерани футбольного клубу "Динамо" Київ" вітає футбольний клуб "Динамо" Київ із завоюванням чергового, 14 в Україні та 27 загалом, чемпіонського титулу!

Дякуємо гравцям, тренерському штабу та керівництву клубу за важку роботу, зроблену протягом цього сезону.

Дякуємо армії динамівських вболівальників, які палко підтримували команду і вірили в неї.

Дякуємо за те, що продовжуєте славетні динамівські традиції - традиції перемог!

Закликаємо не збавляти темпи, вкласти золоті медалі у Кубок України, а в наступному сезоні захистити титули та гідно виступити у Лізі Чемпіонів УЄФА!

Динаміська родина вшанувала пам’ять Валерія Лобановського

13 років тому у великій динамівський родині сталося горе - 13 травня 2002 року в Запоріжжі зупинилося серце легенди світового футболу, видатного футболіста та геніального тренера – Валерія Васильовича Лобановського.

Його життя нерозривно було пов’язане з київським «Динамо», виступаючи та тренуюче яке він здобув собі світове ім’я, а футбольний клуб багатьма своїми досягненнями зобов’язаний Метру.

Сонячного травневого ранку біля пам’ятника, що розташований на площі перед колонадою стадіону «Динамо» та названий на честь Валерія Васильовича, зібралися не лише рідні та близькі люди, але й динамівці різних поколінь та вболівальники.

Прийшли вшанувати пам’ять легенди, яка передчасно залишила життя, та покласти до пам’ятника квіти як учні динамівської академії, вдягнені в екіпірування з літерою «Д» на серці, так і ветерани, яким пощастило попрацювати з Лобановським. Багато з тих, хто також досяг успіхів у футболі, називають Валерія Васильовича своїм наставником, а себе – його учнями. А дехто встигнув пограти в одній команді з Лобановським...

Серед присутніх були видатні динамівці різних часів – Андрій Біба, Анатолій Сучков, Віталій Хмельницький, Володимир Мунтян, Володимир Безсонов, Володимир Трошкін, Леонід Буряк, Олексій Михайличенко, Павло Яковенко, Юрій Дмитрулін, Віталій Косовський, Владислав Ващук, Ігор Костюк та інші.

Приїхав віддати шану великому динамівцю президент Федерації футболу України Андрій Павелко.

Були серед присутніх воїни АТО, серед яких також чимало шанувальників великого Метра. Найбільше схвальних слів на адресу великого тренера сказав заслужений журналіст Олександр Липенко, який був ведучим під час церемонії.

Знайшов час вшанувати пам’ять Лобановського й голова Київської міської державної адміністрації Віталій Кличко.

Біля пам’ятника Валерію Лобановському, який позаминулого року було перенесено з території стадіону на площу перед колонадою, завжди можна побачити багато квітів.

На честь великого Метра київський композитор та поет Костянтин Павлов написав пісню, яка пролунала наприкінці церемонії.

«Ми живі, доки про нас пам’ятатимуть». Ці слова якнайкраще говорять про те, що Валерій Васильович буде завжди жити у наших серцях та світла пам'ять про нього буде вічною.

 

Фото: Віктор Перегняк.

 

www.fcdynamo.kiev.ua

www.veteranyfcdk.org