Вітаємо з 27 чемпіонством!

Громадська організація "Ветерани футбольного клубу "Динамо" Київ" вітає футбольний клуб "Динамо" Київ із завоюванням чергового, 14 в Україні та 27 загалом, чемпіонського титулу!

Дякуємо гравцям, тренерському штабу та керівництву клубу за важку роботу, зроблену протягом цього сезону.

Дякуємо армії динамівських вболівальників, які палко підтримували команду і вірили в неї.

Дякуємо за те, що продовжуєте славетні динамівські традиції - традиції перемог!

Закликаємо не збавляти темпи, вкласти золоті медалі у Кубок України, а в наступному сезоні захистити титули та гідно виступити у Лізі Чемпіонів УЄФА!

Історичній перемозі у Кубку володарів Кубків - 40 років!

Історичній перемозі у Кубку володарів Кубків - 40 років!

14 травня 1975 року...

Ми чекали на цю перемогу – останню, найважливішу, вирішальну. Без неї, без виходу на пік вершина не була би підкорена. Її було взято, ефектно, красиво, й, що не менш цінне, штурм був продуманим, відпрацьованим до дрібниць, а не спирався лише на стихійний порив.

Заголовки звітів швейцарських газет рясніли після фіналу захопленими епітетами та барвистими компліментами. «Динамо» (Київ) у весь голос заявило про себе на всю Європу, гру команди змогли оцінити мільйони телеглядачів, адже матч із Базеля транслювався на 32 країни Європи, а для потужного корпусу преси фінал виявився одкровенням.

Близько 200 журналістів з усієї Європи висвітлювали цей знаковий для нас поєдинок. Не буде перебільшенням сказати, що вирішальна гра зусиллями динамівців стала знаменною подією в історичному літописі «біло-синіх». «Легенда, відповідно до якої гравці «Динамо» діють як роботи, сліпо копіюючи один і той ж варіант, перестала існувати. Її поховали офіційно й остаточно на стадіоні «Санкт-Якоб». Ті, хто були там, спостерігали це наживо, інші могли переконатися по телебаченню», – ось резюме газети «Трибюн», виділене жирним шрифтом.

Газета «Ля Сьюїсс» констатувала: «Одна команда була на полі в цьому матчі й показала гру, яку швейцарці давно вже не бачили. З такою грою, що була представлена нашим глядачам динамівцями в середу, важко назвати їм зараз у суперники клуб, здатний того дня встояти».

До матчу в базельському готелі «Інтернасьональ», де зупинилася наша команда за два дні до фіналу, здивувала обстановка.

Дуже вже вона, здавалося, була спокійною, розважливою, діловитою. Не видно було напруженості, зазвичай характерної для періоду підготовки й до куди менш важливих зустрічей. І це незважаючи на те, що троє провідних гравців киян приїхали до Базеля з травмами: Мунтян, Онищенко, Блохін, а ще один талант – Веремеєв – пропускав зустріч через дискваліфікацію. Прикро й образливо було кожному з них ось так увесь рік пробиватися до мети, бути вже на порозі перемоги й раптом потрапити до складного становища.

Після поєдинку й Блохін, й Онищенко отримали від ЗМІ найліпші відгуки. Газета «Бунд» навіть присвятила одну з глав свого звіту нашому лівому крайньому, назвавши її «Блохін – вищий клас!». Блохін не лише забив гол, третій за ліком, але й надав чимало яскравих фарб та видовищності цій зустрічі.

Цікаво, що у швейцарській пресі ніде навіть не прослизнуло повідомлення про травми наших гравців, бо тренери не вважали за потрібне та корисне повідомляти про це закордонним журналістам. Вони не хотіли ні на що посилатися, вони хотіли виграти. Валерій Лобановський та Олег Базилевич «страхувалися» іншим шляхом, так, як і потрібно, – вони зробили все, щоб склад був бойовим, гра – максимального рівня, а перемога – переконливою.

Чергуючи спокійні дії з вибуховими, змінюючи швидкості та темп, динамівці незалежно від того, в якому ключі грався той або інший відрізок, не втрачали одного – м'яч здебільшого перебував під їхнім контролем.

До перерви при втраті м'яча слідував швидкий відхід назад, перекривалися в полі всі важливі ігрові сектори. Навіть середня зона блокувалася повністю. Ось і так склалося, що улюблена комбінаційна некваплива гра в центрі «Ференцвароша» обривалася з перших ходів.

Ніби придивляючись до суперника за неквапливої гри, кияни раптом, збільшивши темп, рвалися до атаки, й їхні рейди були глибоко проникаючими, напрочуд глибокими. Можна згадати, як із 4-ї до 6-ї хвилини, після спокійного початку, піддавали угорські ворота обстрілу Трошкін, Буряк, знову Трошкін. Наш суперник найбільш прискіпливо наглядав за Колотовим та Блохіним. Обидва вдало використовували цю обставину, полегшуючи маневри іншим.

На 17-й хвилині гостро та синхронно зіграли Блохін та Онищенко: перший дав пас, другий завдав удару. І пас, і удар були бездоганними. Засмучений воротар угорців Геці дістав м'яча з сітки.

Мабуть, не варто стверджувати, що гол зламав відразу гравців «Ференцвароша». Швидше він показав інше: продемонстрував і глядачам, і учасникам матчу, яке співвідношення сил. На цій різниці неодноразово наголошували кияни своєю бездоганною в цьому матчі, тонкою та продуманою грою. Але тоді, після гола, на ній наочно наголосили спочатку прорив Блохіна до штрафного майданчика, а потім широка гра динамівців по всьому фронту атаки.

Після першого гола глядачі на стадіоні «Санкт-Якоб», в більшості своїй нейтральні, стали явно симпатизувати нашим футболістам. Потрібен був другий гол, і його забив Онищенко: змістившись з правого флангу в центр, з лівої ноги прицільно б'є в «дев'ятку». Геці захоплений зненацька – 2:0.

«Після перерви єдиним суперником радянської команди була... вона сама», – таке несподіване резюме зробив оглядач газети «Ля Сьюїсс» Ж. Антуан. – «Гравці могли піти в тотальну атаку, але, точно оцінивши обстановку, чергували удари паузами. Але й за такої гри, коли яскраві атакуючі ходи змінювалися спокійними діями, високий клас динамівців проявився доволі яскраво». У всіх звітах незмінно відзначалося, що на публіку випало достатньо багато хорошого, красивого футбольного видовища.

Це справді так. Можна ще раз згадати, як у другому таймі раз за разом ефектно здійснював свої рейди Блохін, як енергійно проривалися кияни до штрафного майданчика суперника, підтримані півзахисниками Коньковим, Трошкіним та Мунтяном, як ювелірно працювали з м'ячем Буряк та Онищенко.

Третій м’яч міг опинитися у сітці й на 54-й, і на 56-й, і на 59-й хвилинах. Били по воротах Блохін, Коньков, Буряк, Онищенко, й, нарешті, він влетів до сітки на 66-й, коли Блохін після передачі Мунтяна, немов навмисно підкреслив, що його рейди не лише ефектні та красиві, але й результативні, – у цьому їхній сенс. Обігравши трьох угорських захисників, він влучним ударом точно виконав удар – 3:0.

Рахунок міг зростати й надалі, гострих ситуацій киянами було створено чимало, вистачало й ударів, але й без четвертого гола перемога виглядала беззаперечною, блискучою, переконливою.

Біля наших воріт за всю зустріч виникли лише три-чотири загрози, у всіх випадках безпомилково зіграли Рудаков та його партнери по лінії оборони.

А потім був церемоніал, короткий, але значний. На поле вийшов оркестр, команди вишикувалися перед центральною трибуною, й президент УЄФА Артеміо Франкі передав до рук Віктора Колотова великий срібний Кубок та маленьку коробочку з золотою медаллю. З тих часів минуло вже цілих 40 років, але імена кожного з футболістів київського «Динамо», які завоювали вперше в історії нашого клубу єврокубковий трофей, назавжди залишаться в яскравому літописі команди, без якої нам не жити!

Кубок володарів Кубків УЄФА 1974/75. Фінал

14.05.1975. м.Базель. Стадіон «Санкт-Якоб». 30,000 глядачів

«Динамо» (Київ) – «Ференцварош» (Будапешт, Угорщина) – 3:0 (2:0)

«Динамо»: Рудаков, Трошкін, Фоменко, Решко, Матвієнко, Мунтян, Коньков, Буряк, Колотов (к), Онищенко, Блохін.

«Ференцварош»: Геці (к), Мартош, Патакі, Медьєші, Юхас, Роб, Сабо, Нілаші (Онхауз, 60), Мате, Муха, Мадьяр.

Голи: Онищенко (17, 39), Блохін (66).

www.fcdynamo.kiev.ua

www.veteranyfcdk.org

Зірки команди 75-го. Віктор КОЛОТОВ

Ніщо в житті не проходить і не приходить просто так.

Ось і ті якості, з якими прийшов і пішов із великого футболу легендарний динамівський капітан Віктор Колотов, були закладені в нього ще на неусвідомленому, генетичному рівні. 

- Його батька поважали як фахівця і дуже добру людину. А Вітя, як це не дивно, навіть молотка в руки не брав! – згадувала свого часу дружина Колотова Олена. - Ви бачили, які у нього були довгі пальці? Я впевнена, якби його віддали в музичну школу, він міг би стати другим Ойстрахом... Взагалі, за що б він не брався, одразу ставав першим. Ймовірно, був вродженим спортсменом-багатоборцем: не пам'ятаю випадку, щоб він у чомусь програвав, починаючи від пінг-понгу і закінчуючи великим тенісом і волейболом. А плавав як риба: Волгу туди і назад «махав» на одному диханні!..

Капітанська пов'язка звалилася на нього, немов грім серед ясного неба. Він звик вважати себе рядовим футболістом, скромно і чесно робити свою справу, і раптом... Реакція на довіру хлопців була очікуваною. Він не став покрикувати на партнерів, не напускав на себе важливий вигляд, не говорив менторським тоном. Капітанство Колотов розцінював як необхідність бути прикладом у житті, на тренуваннях та у грі.

Сам Валерій Васильович Лобановський вважав, що діапазон гри Віктора Колотова неповторний!

- Все він робив настільки правильно і вчасно, що вболівальники на трибунах з першого матчу зарахували футболіста в улюбленці, не переставали диву даватись. Зробивши передачу, коротку, середню, довгу, він стрімголов летів до воріт. Його зупиняли, пхали, відштовхували, але він був нестримний, і завжди прагнув до максимальної мети - бути першим біля м'яча після передачі партнера і забити. Про працездатність Колотова ходили легенди. Жартівники стверджували, що, якщо потрібно, він і третій тайм відіграє, і четвертий, причому з тією ж невтомністю, як і перші два. Але була помічена одна характерна деталь. Якщо зазвичай футболісти намагаються зберегти хоч якісь крихти сил, то Колотов за півтори години викладався весь, без залишку, іноді доводячи себе до стану крайності...

Після гри з «Ейндховеном» у Києві – високого рівня (першого півфінального матчу на Кубок володарів Кубків УЄФА 3:0 – прим.ред.) і великої напруги, коли навіть ми з Олегом Базилевичем не могли стояти - ноги не тримали, з душової вийшов Колотов, оглянув усіх уважно і запитав у тиші: «Так вони нам забили чи ні?». Хтось із хлопців, здається Володя Мунтян, вигукнув: «Ну ти даєш, Вітьок! Заспокойся, все залишилося, як було - 3:0 на нашу користь. Якщо, звичайно, суддя не приписав їм гол у протоколі». «Зрозуміло», - незворушно сказав Колотов і знову пішов у душову. 

Динаміська родина вшанувала пам’ять Валерія Лобановського

13 років тому у великій динамівський родині сталося горе - 13 травня 2002 року в Запоріжжі зупинилося серце легенди світового футболу, видатного футболіста та геніального тренера – Валерія Васильовича Лобановського.

Його життя нерозривно було пов’язане з київським «Динамо», виступаючи та тренуюче яке він здобув собі світове ім’я, а футбольний клуб багатьма своїми досягненнями зобов’язаний Метру.

Сонячного травневого ранку біля пам’ятника, що розташований на площі перед колонадою стадіону «Динамо» та названий на честь Валерія Васильовича, зібралися не лише рідні та близькі люди, але й динамівці різних поколінь та вболівальники.

Прийшли вшанувати пам’ять легенди, яка передчасно залишила життя, та покласти до пам’ятника квіти як учні динамівської академії, вдягнені в екіпірування з літерою «Д» на серці, так і ветерани, яким пощастило попрацювати з Лобановським. Багато з тих, хто також досяг успіхів у футболі, називають Валерія Васильовича своїм наставником, а себе – його учнями. А дехто встигнув пограти в одній команді з Лобановським...

Серед присутніх були видатні динамівці різних часів – Андрій Біба, Анатолій Сучков, Віталій Хмельницький, Володимир Мунтян, Володимир Безсонов, Володимир Трошкін, Леонід Буряк, Олексій Михайличенко, Павло Яковенко, Юрій Дмитрулін, Віталій Косовський, Владислав Ващук, Ігор Костюк та інші.

Приїхав віддати шану великому динамівцю президент Федерації футболу України Андрій Павелко.

Були серед присутніх воїни АТО, серед яких також чимало шанувальників великого Метра. Найбільше схвальних слів на адресу великого тренера сказав заслужений журналіст Олександр Липенко, який був ведучим під час церемонії.

Знайшов час вшанувати пам’ять Лобановського й голова Київської міської державної адміністрації Віталій Кличко.

Біля пам’ятника Валерію Лобановському, який позаминулого року було перенесено з території стадіону на площу перед колонадою, завжди можна побачити багато квітів.

На честь великого Метра київський композитор та поет Костянтин Павлов написав пісню, яка пролунала наприкінці церемонії.

«Ми живі, доки про нас пам’ятатимуть». Ці слова якнайкраще говорять про те, що Валерій Васильович буде завжди жити у наших серцях та світла пам'ять про нього буде вічною.

 

Фото: Віктор Перегняк.

 

www.fcdynamo.kiev.ua

www.veteranyfcdk.org

Зірки команди 75-го. Володимир ОНИЩЕНКО

Фінальний матч Кубка кубків 1975 між «Динамо» та «Ференцваршем» став, мабуть, найяскравішим у кар'єрі Володимира Онищенка. У ньому нападник провів два з трьох м'ячів своєї команди, які забезпечили їй перший, історичний євротрофей.

- На фінальну гру в Базелі прийшли вболівальники, підтримували нас. Але тоді глядач був трохи іншим, чесно кажучи, більш стриманим, спокійним. Люди реагували в основному на якість гри. Всі польові гравці «Динамо» створювали умови, а нашим завданням, як нападників, було їх завершувати. Другий гол у ворота «Ференцвароша»... Пригадую, раніше у складі юнацької збірної СРСР я грав у Франції проти збірної Англії, і вийшло забити приблизно з цієї ж «точки». З-за штрафної, ударом у ближню «дев'ятку». Можливо, це була вже не випадковість. А якийсь навик сформувався, наслідок виконаної роботи. Та позиція на полі, з якої ти можеш забити.

Під час сезону за статистикою не стежили, це вже потім підмітили журналісти, що Онищенко забивав у першому таймі, а Блохін у другому. Загалом-то, яка різниця, головне, щоб ми приносили команді позитивний результат.

Вболівальники «Динамо» чекали від нас цієї перемоги. Але історія показує, що гучні успіхи приходять не відразу, фундамент для них закладали наші попередники, ветерани минулих років. Це був спільний успіх, кількох поколінь, які поступово підбиралися до такого результату.